Я впустила доньку в свій будинок, а вона так нахаб но зі мною вчинила, що мене трусить щоразу, коли згадую

Хочу розповісти вам історію, як я жила зі своєю дочкою. І втекла з її оселі, захотіла своїм життям пожити. Мене просто заміж покликали. Можете привітати. Якби я знала, що на старість років мені така доля дістанеться. Ніколи б її до будинку не пустила. Схиблена вона на rрошах. Я свою nенсію у вічі перестала бачити, як вона до мене переїхала. Чоловіка вона спеціально відправила на Північ працювати, чи бачите, що там зарnлата більша. Все це вона збирає та розподіляє кожну kопійку. І все у неї за розкладом та за графіком. Її економії немає меж.

Прокидаємося ми не світло не зоря, вона роздає пайок на день. Все строго: один багаторазовий пакетик чаю, три шматочки хліба, каша та обід. Ну там одноманітна їжа, яку і розігріти не дозволяється. У будинку електричними приладами користуватися не можна, та й світло вмикається, тільки коли темно на вулиці стає. Все це для того, щоб її діти навчалися в елітній школі, яка спеціалізована іноземними мовами. Старший син за весь час проживання по-російськи жодного слова мені не сказав, все англійською. Я з онуками навіть не граю, вона як народила, одразу доглядальницю найняла. А зараз школа, репетитори, заняття.

Збожеволіла на цих rрошах, я вже третій її kредит погашаю, а вона все бере і бере. Каже, щоб діти добре почувалися в цій школі. Коли я йшла, вона в сльо зах стояла не тому, що я від неї йду, мати рідна, а тому, що rрошей більше не дам їй. Не я їй дала притулок, а це вона мене тримала каже. Що я тільки цього дня про себе не почула. Та безсердечна, та була б моя воля, я дітей у неї забрала б, замучила вона їх своєю економією. Вона там уже новий план опрацьовує, кого покличе пожити. Не хоче вона rроші із заначки витягувати. Ці rроші на навчання в університеті для її сина.